Війна сплюндрувала наше життя. Залишила у минулому студентську безтурботність. Іншою стала наша молодь. Ніби все як і раніше – пари за парами, та у навчальний простір постійно вривається невимовний біль особистих втрат. Сьогоднішнє заняття теж не стало виключенням. Загинув хлопчина, коханий нашої милої, ніжної студенточки-україночки Уляни. Запалена свічка стала її аватаркою. З пораненої душі дівчини народилися болісні слова-роздуми.
Кажуть: «Герої не вмирають, вмирають вороги».
Бути воїном – жити вічно.
Та на жаль – вмирають. Їх убивають.
Гинуть найкращі доньки і сини:
Тати, брати, чоловіки, кохані,
Чиїсь друзі, знайомі й мами.
Їх жорстоко вбиває війна.
А Бог до Раю забирає, бо в пеклі вони вже побували
І їм того вистачає.
Та за кожним убитим стоїть родина:
Батьки, діти, чоловік чи дружина.
І за одну мить їхнє життя втрачає сенс.
І крім болю нічого немає…
Господи, скажи, за що нам це все?
І скількох ти ще забереш до Раю?
Психологічна спільнота факультету щиро співчуваємо усім українським родинам, які втратили близьких. Щирі співчуття Уляні і родині її коханого.
