Не перестаю дивуватися своїм студентам. Вони в мене незвичайні: талановиті, розумні і з естетичним світосприйняттям.
У цей нелегкий час, коли світ здригається від крику неупокоєних, розтривожених душ померлих і живих, коли раби і мародери, відчуваючи владу над беззбройними, немічними, пораненими, без жодного жалю чи совісті коять неприпустимі звірства, наша українська молодь передає цей біль на папері.
Студентка першого курсу Анастасія Омельчук написала вірш про хворих і навіжених людей, які сіють в серце кожного українця огиду і ненависть до них...
"Проте я не хочу заповнювати себе таким жахливим почуттям, яке не лишає місця жодній приємній емоції і плекає тільки помсту... Схаменіться! Допоки не пізно... Вирвіть ту образу, яку завдала вам ваша "дєржава" зі своїх грудей і йдіть з Богом. Усе воно повертається і ніколи нікому не забудеться... Допоки не пізно...
Люди, любіть людей!' – з болем говорить Настя.
© Іванна Хомич – кандидат психологічних наук, викладач кафедри вікової та педагогічної психології.
